“Я гарно вишиваю, але до перегляду фільму соромився про це сказати”: як документальне кіно змінює життя дітей

Що спільного між документальним кіно, уроками хімії й правами людини? Як принести добрі зміни в життя дитини завдяки перегляду одного фільму? Як, завдяки використанню документального кіно на уроках, підвищити якість навчання? Про все це нам розповіли в тернопільській школі № 28, де вже 5 років працює клуб документального кіно з прав людини.

Вчителі школи успішно інтегрують документальні фільми в навчання, а учні мають можливість дивитися зразки документального кіно українських та світових режисерів, які отримали найвищі нагороди на фестивалях документального кіно в багатьох країнах світу. Після показів учні долучаються до дискусій, де обговорюють проблеми, що їх вирішують герої фільмів, дізнаються про права людини й навчаються ці права поважати та захищати.

Докладно про те

як документальне кіно може допомогти у вивченні географії, мистецтва чи іноземних мов;
як змінюються діти, які переглядають документальні фільми та обговорюють їх;
як кіно допомагає дітям та дорослим переживати війну;
які фільми використати під час організації памʼятних та святкових дат

нам розповіла Оксана Гіль, вчителька української мови та літератури тернопільської школи № 28, модераторка кіноклубу документального кіно Docudays UA.

Далі – пряма мова.

“МОЇ ПРАВА ПОРУШЕНІ. Я ІЗ ЦИМ МИРИТИСЯ НЕ БУДУ”: ЯК ДІТИ ВЧАТЬСЯ ЗАХИЩАТИ СВОЇ ПРАВА Й ПОВАЖАТИ ПРАВА ІНШИХ ЗАВДЯКИ ФІЛЬМАМ

Усе почалося у 2018 році, коли директорка нашої школи Лілія Вавринів дізналася про мережу DOCU/CLUB і попросила мене подумати про можливу співпрацю і відкриття в нашій школі клубу документального кіно про права людини.

Я працюю вчителькою української мови та літератури й до правової теми на той час не мала жодного стосунку. Я цілий вечір читала про роботу кіноклубів і зрозуміла, що документальне кіно як інструмент може дати крутий результат при інтеграції його в навчання.
Занурившись у питання глибше, я усвідомила, що не всі діти готові дивитися фільми на правозахисні теми, тому під час обговорення певних моментів треба буде долучати психолога. Також варто було звернути увагу на розподіл фільмів за віком дітей.

Втім, уже після перших показів я отримала неймовірне моральне задоволення, коли побачила, як реагують учні. Наприклад, ніколи не забуду один із перших таких заходів. Ми дивилися фільм “Джованні й балет на воді” нідерландської режисерки Астрід Буссінк. Герой фільму захоплюється синхронним плаванням, яке стереотипно вважається “дівчачим” видом спорту. Після перегляду один з учнів написав мені повідомлення: “Я дуже гарно вишиваю, але до цього моменту соромився комусь про це сказати, бо думав, що це роблять тільки дівчата. Я вам дуже дякую, бо вже не буду соромитися ходити на трудове навчання з дівчатами“. Після цього ми ще раз зустрілися із цим класом. Чесно кажучи, я хвилювалася, як дівчата сприймуть хлопчика у своїй компанії. На щастя, однокласники тепло відреагували на його захоплення. Зараз ці учні вже старшокласники. Хлопчик дуже гарно вишиває, у нього все виходить.

Ще один кейс, який дуже запамʼятався, стався при перегляді фільму “Булер” від американського режисера Лі Гірша. У нашій школі тоді якраз був тиждень толерантності. Під час показу я побачила, як змінюється поведінка декількох учнів: один почав стискати кулаки, другий – демонстративно відволікався, сидів у смартфоні. Як виявилося, ці хлопці – булери, вони часто проявляли агресію щодо інших дітей. Я зрозуміла, що проблему треба розвʼязувати, тож запропонувала цим хлопцям створити свій документальний фільм під назвою “Я не булер”. Це було аматорське відео, завдяки якому хлопці-булери змогли подивитися на себе збоку. У кінці фільму ми додали розповіді дітей про їхній внутрішній стан і про те, як складно бути об’єктом булінгу.

Після перегляду відео до мене підійшов один із героїв – дорослий хлопець заввишки 2 метри – і заплакав від усвідомлення того, як він поводився. Мені здається, це дуже цінно. Я бачу, що документальне кіно справді змінює долі дітей. На заходах кіноклубу ми підіймаємо подекуди такі питання, на обговорення яких в іншому випадку діти й не наважилися б.

Фактично, завдяки документальному кіно ми можемо формувати покоління учнів, які вмітимуть захищати свої права й поважати права інших людей. І я вже бачу реальні результати.

Одна дитина після перегляду фільму написала мені: “Я навіть не знала, що маю право на щасливе дитинство. Дякую вам”. Після цього в мене полилися сльози. Це надихнуло мене створити для своїх учнів онлайн-бібліотеку – там зібрані посилання на важливі сайти, Конвенції про права дитини й людини, правозахисні документи. Діти цікавляться цим і там вони швидко можуть знайти більше інформації.

Якось ми дивилися з учнями фільм “Томек В” режисерки Анни Вєцковскої про 12-річного підлітка з Польщі. Під час обговорення діти сказали: “Подивіться, скільки прав головного героя порушено!” Вони навчилися це помічати й розуміти, що такі ж проблеми можуть траплятися і в їхньому житті.

Також у нашій школі був прикрий випадок, коли учень став об’єктом булінгу. Він прийшов до вчителя і сказав: “Мої права порушені. Я із цим миритися не буду.” Це був перший такий випадок у нашому закладі освіти.
Для нас очевидно, що через перегляд документального кіно, ми вчимо дітей робити перші кроки із захисту своїх прав.

ЯКІ ПИТАННЯ СТАВЛЯТЬ ДІТИ ПІСЛЯ ПЕРЕГЛЯДУ ФІЛЬМІВ ТА ЯК ДОКУМЕНТАЛЬНЕ КІНО ДОПОМАГАЄ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Я багато спілкуюся з дітьми про повагу до людської гідності. Це спричиняє чимало дискусійних запитань із боку учнів:

чи всіх ми маємо поважати?
як ставитися до порушників закону?

Деколи вони ставлять такі запитання, до яких я не готова або поки що не маю відповіді. У таких випадках я не боюся бути справжньою. Я чесно кажу учням, що чогось не знаю, записую їхні запитання, а далі – заглиблююся в тему, читаю, раджуся з правозахисниками чи з модераторами інших кіноклубів нашої мережі й на наступній зустрічі ми з дітьми повертаємося до обговорення.

В учнів часто виникають питання на основі реальних життєвих ситуацій. Я не можу відповідати їм теоретично, натомість намагаюся дати чітке розуміння конкретних кроків, алгоритм дій у певній ситуації.

Буває і таке, що учні намагаються своїми питаннями “загнати вчителя на слизьке”. Запитують, чи доводилося мені бути жертвою булінгу і чи змогла б я діяти згідно з законом, якби булери цькували мою власну доньку. Також ставлять багато запитань про ґендерну дискримінацію й стереотипи. Ми з чоловіком співаємо в дуеті, тому учні запитують, як розділяємо обов’язки, відповідальність, заробітки. Я завжди говорю з ними відверто і доводжу свою точку зору.

Деколи ловлю себе на думці, що я у їхньому віці ніколи не наважилася б поставити вчительці таке запитання. Але мої філологічні навички дають змогу “вирулювати” так, щоб дискусії ніколи не закінчувалися конфліктами, образами, непорозуміннями. Після показів ми завжди обіймаємося. Адже наше головне завдання – повертатися зі школи з розумінням чогось нового і з позитивними емоціями.

Під час повномасштабної війни наші діти змінилися і я завжди зі слізьми на очах розповідаю про це. Зараз учні питають мене: “Як навчитися проживати цей день так, ніби він останній?” Це не може не бентежити мене як вчительку, як маму. Вони ставлять такі дорослі запитання, бо в багатьох рідні на фронті.

Документальне кіно зараз додає сили проживати й осмислювати складні події. Діти дуже подорослішали за цей рік, змінилися і дійсно хочуть навчитися прожити своє життя недаремно. У кожного з нас є своя місія. І мені здається, що за допомогою документального кіно ми в цьому теж можемо допомогти – направити дитину, віднайти оцю магію – своє призначення.

Я хочу, щоб учні після випуску зі школи згадували наш докуклуб і розуміли, як багато він дав. І це буде найвища оцінка моїй роботі.

ТЕМА ПРАВ ЛЮДИНИ НА УРОКАХ ХІМІЇ: ЯК ІНТЕГРУЮТЬ ДОКУМЕНТАЛЬНІ ФІЛЬМИ В РІЗНІ ПРЕДМЕТИ

На початку роботи кіноклубу я організовувала один показ на два тижні. Наступного року ми перейшли вже на два покази на тиждень. А зараз буває і три покази на день. Про це просять вчителі різних предметів, “замовляють” покази. Наприклад, підходить колега й каже: “Я знаю, що в тебе є крутий фільм про металобрухт. Покажи його моїм дітям на основах здоров’я”. А вчитель мистецтва, наприклад, просить показати фільм “Колір фасаду синій”.

Так, я інтегрую фільми в уроки географії, мистецтва, іноземних мов. Такий підхід мега цікавий для учнів і результативність цих уроків дуже висока. А через те, що це нестандартна форма роботи, то вчителям і самим дуже цікаво. Зараз ми з колегами працюємо як злагоджена команда.

На початку нового навчального року я проведу масштабний показ для наших тернопільських вчителів хімії – буду демонструвати фільми, які дотичні до цього предмету. Також будемо говорити про те, як на уроках хімії підіймати тему прав людини. Можливо, звучить, на перший погляд, сумбурно й непоєднувано, але повірте, що це не так.

Коли ми показували фільм “Металобрухт”, то вчителі розповідали, що за допомогою такого документального кіно можна вивчати й метали, і здоровий спосіб життя. І так може бути практично з кожним шкільним предметом.
А ще в нашій мережі DOCU/CLUB розроблений календар із фільмами до пам’ятних та святкових дат. Він допомагає організовувати тематичні заходи в школі.

І я, і мої колеги помічаємо, як змінюються наші діти – вони стають інакшими, не бояться вільно висловлювати свої думки, знають, куди звернутися, щоб захистили свої права. Нам приємно це бачити і я розумію, що цю роботу (а це вагома частина мого життя) я роблю не даремно. Якщо кожен робитиме кроки для формування в учнів такої свідомості, наше суспільство зміниться. Якщо наші діти виростуть обізнаними в правовій тематиці, у дорослому житті їм буде значно легше давати собі раду.

Ольга Бабчук, спеціально для “Нової української школи”

Усі фото: з особистого архіву Оксани Гіль